Зелена енергетика. Чому Україна так повільно рухається до енергонезалежності

Норвегія на всі 100% забезпечує власні потреби в електроенергії із відновлюваних джерел. Україна – лише на 4%. Енергетична безпека України, зокрема здатність безперебійно забезпечувати потреби українських споживачів, є надважливим напрямком зусиль держави вже протягом багатьох років. Особливо це питання актуалізувалось у контексті набуття Україною членства в Енергетичному Співтоваристві і підписання Угоди про асоціацію з ЄС та загострилось через війну з Росією, яка використовує енергоресурси як знаряддя реа

Відновлювана енергетика наразі є загальноєвропейським, і навіть загальносвітовим трендом, активно він розвивається й в Україні. Сонячні панелі, вітрогенератори, теплові насоси, біомаса – це не тільки модні слова, але й можливості для підвищення енергонезалежності як окремої родини, так і держави в цілому. Цю тенденцію вже давно усвідомили в країнах Європейського Союзу та пропагують зараз в Україні.

Ще у 2007 році лідери Європейського Союзу ініціювали так званий пакет «20-20-20», який був документально схвалений у 2009 році та передбачив, що країни ЄС до 2020 року повинні на 20% скоротити викиди парникових газів (у порівнянні з рівнем 1990 року), на 20% покращити власну енергоефективність та на 20% задовольняти свої енергетичні потреби за рахунок відновлюваних джерел енергії.  

Україна, як зазначено в звіті проекту «Моніторинг та сприяння впровадженню політики енергоефективності та енергозбереження в Івано-Франківській області» (реалізує Бюро розвитку, інновацій та технологій, Івано-Франківськ) в рамках проекту «Просування реформ в регіони» програми ЄС «Підтримка громадянського суспільства в Україні») має великий потенціал відновлюваних джерел енергії, займаючи 33-те місце серед 40 кращих світових ринків, випереджаючи всі інші країни СНД. Загальний річний технічно досяжний енергетичний потенціал основних відновлюваних джерел енергії в Україні становить близько 81 млн т.н.е., або 70 мільярдів кубічних метрів природного газу.

Однак, українська відновлювана енергетика розвивалась не такими швидкими темпами, як в інших країнах Європи. Наприклад, у сусідній Польщі потреби в електроенергії на 13,5% забезпечуються з відновлюваних джерел (за даними Євростату за 2016 рік), у Німеччині – на 32%, Словаччині – на 22,5%. Європейським рекордсменом є Норвегія, яка на всі 100% забезпечує власні потреби в електроенергії із відновлюваних джерел, і навіть має її перевиробництво на 4%. Показники України менш втішні – лише 4% електроенергії виробляється з відновлюваних джерел.

Між тим, членство в Енергетичному співтоваристві та Угода про асоціацію з ЄС зобов’язують Україну привести власний енергетичний сектор у відповідність до вимог нормативно-правової бази Євросоюзу. Відповідно, в Енергетичній стратегії до 2035 року наша держава зафіксувала мету до 2020 року збільшити виробництво електроенергії з відновлюваних джерел, але лише до 11%. Втім, простого визначення мети мало, потрібно запустити механізм, який буде стимулювати досягнення цієї мети.

В Україні почали вводитись програми, які б зацікавили бізнес і населення інвестувати свої кошти у розвиток відновлювальної енергетики. Ключовими стимулюючими факторами цих програм для населення і потенційних інвесторів можна назвати «зелені тарифи», зниження вартості обладнання, спрощення процедур підключення та експлуатації. На жаль, як показали дослідження, проведені експертами Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» в рамках проекту «Розбудова інструментарію Енергетичного союзу через усвідомлення рушійних сил, що впливають на вибір енергоносіїв окремими особами та спільнотами» (проект enable.eu за фінансової підтримки програми ЄС «Горизонт 2020»), екологічний стимул, тобто збільшення використання чистої енергії задля збереження довкілля, не є вирішальним для українців.

У відновлюваній енергетиці українців більше цікавить можливість зекономити або заробити. В окремих випадках стимулюючим фактором є досягнення енергетичної автономності для власної оселі, будівлі або підприємства, що, знову ж таки, супроводжується бажанням зекономити на витратах на електроенергію. Тому й стимулюючими факторами є ті, які дозволяють отримати прибуток або ж зменшити витрати на обладнання. На сьогодні в Україні діє «зелений тариф» - 0,18 євро за 1 кВт виробленої з відновлюваних джерел електроенергії. Однак, цей тариф діє лише до 2030 року, і він поступово зменшується. Так, згідно з українським законодавством, у 2020 році передбачається зниження тарифу на 10%, а в 2025 році – ще на 10%. Обговорюється і новий механізм надання «зеленого тарифу» на основі проведення аукціонів для комерційних проектів ВДЕ.

Введення «зеленого тарифу» стало рушійною силою для України. Якщо на початку 2015 року в Україні функціонувало лише 40 приватних сонячних електростанцій (СЕС) у домогосподарствах, то станом на кінець І кварталу 2018 року в Україні уже нараховувалось 3 553 таких станцій, які забезпечили загальну потужність виробництва електроенергії близько 60 МВт. Це відносно невелика частина загальної електрогенерації з відновлюваних джерел в Україні, яка становить 1534 МВт, половина з яких – 841 МВт, припадає на сонячну енергетику.

Зниження вартості обладнання розглядається за двома напрямками – поступове зниження цін на сонячні панелі, інвертори та програмне забезпечення, а також відшкодування частини обладнання державними або місцевими органами влади. Однак, програми відшкодування частини обладнання не набули широкого поширення в Україні. Як повідомив директор Департаменту відновлюваних джерел енергії Держенергоефективності Юрій Шафаренко в інтерв’ю  Громадському радіо, програми з компенсації встановленого обладнання для використання відновлюваних джерел енергії діють лише в окремих регіонах: Житомирській (20% відшкодування), Тернопільській (20%), Вінницькій (15%) і Львівській (10%) областях, а також двох містах - Хмельницькому і Бродах Львівської області. Проведені експертами Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» інтерв’ю з власниками сонячних електростанцій в рамках проекту enable.eu показали, що такі регіональні програми підтримки стали одним із ключових стимулюючих факторів, особливо у Житомирській області. Тож цей досвід було б варто застосувати в усіх областях України.  

Спрощення процедур підключення та експлуатації передбачає відсутність бюрократичних бар’єрів у документальному оформленні підключення нових джерел електроенергії, а також здатність енергокомпаній забезпечити технічні можливості місцевих електромереж для таких підключень. При цьому, власники приватних електростанцій відзначають зношеність електромережевого та трансформаторного обладнання в Україні, відповідно, його низьку потужність та нездатність прийняти в мережу вироблену електроенергію, якщо власник приватного будинку вирішив, наприклад, встановити станцію на 20 чи 30 кВт, а наявна мережа ледь справляється з 10 кВт. Тому й розвиток відновлюваної енергетики неможливий без модернізації українських місцевих електромереж, що потребує від їх операторів, які в основній масі є приватними компаніями (обленерго), додаткових фінансових вкладень.

Підключення приватних електростанцій до районних електромереж та їх подальша експлуатація, яка передбачає зняття показників обсягів виробленої електроенергії, документальне оформлення і виплату власникам станцій коштів за неї, потребує наявності в електроенергетичних компаніях (обленерго і районних електромережах) підготовлених фахівців. Часто власники приватних електростанцій змушені були самостійно «навчати» співробітників електроенергетичних компаній в малих містах та райцентрах стосовно того, що вони повинні робити у відповідності до української нормативно-правової бази, щоб підключити приватну електростанцію за «зеленим тарифом». В обласних центрах ситуація краща. Усі проблеми вирішуються через обленерго, що створює певні незручності для власників сонячних електростанцій, особливо які мешкають далеко від обласного центру і змушені долати великі відстані для вирішення окремих питань. Існує також незручність із зняттям показників виробленої електроенергії та їх документальним оформленням – підписанням актів. У багатьох областях власники СЕС у домогосподарствах змушені щомісяця їхати до обласного центру, інколи долаючи сотню кілометрів, для щомісячного фізичного підписання актів виробленої електроенергії для перерахування зароблених грошей. Але ж із зростанням кількості приватних електростанцій обленерго важко буде вирішувати усі проблеми з обласного центру, а щомісячна поїздка туди для підписання актів може стати стримуючим фактором для потенційних власників СЕС у домогосподарствах. Тому необхідно готувати кваліфікованих спеціалістів у районних електромережах та переходити на електронний документообіг з використанням електронних підписів, як це вже робиться в Івано-Франківській області.

Одним із стримуючих факторів більш активного розвитку відновлюваної енергетики в Україні є також недостатня поінформованість потенційних інвесторів. Наприклад, на сайті «Прикарпаттяобленерго» неможливо найти інформацію про умови підключення приватних електростанцій на відновлюваних джерелах енергії та дію «зеленого тарифу». Така ж ситуація і в багатьох інших областях. Як запропонували експерти Бюро розвитку, інновацій та технологій (Івано-Франківськ) в рамках проекту «Моніторинг та сприяння впровадженню політики енергоефективності та енергозбереження в Івано-Франківській області», ситуацію можна покращити через просвітницьку роботу з використанням місцевих інформаційних центрів. Наприклад, в Івано-Франківську таким центром стало наукове містечко «Нова енергія» Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, у Львові – Центр розвитку місцевого самоврядування. Але таких центрів має бути багато не тільки у великих містах, але й районних центрах України.

dsc04130

Для більш повного використання українського потенціалу відновлюваної енергетики, мають бути не просто схвалені національні та обласні програми сталого енергетичного розвитку чи розвитку сфери виробництва енергоносіїв з відновлюваних джерел енергії. Слід визначати цілі для областей з виробництва електроенергії з відновлюваних джерел, що б дозволило Україні вийти на запланований рівень в 11%, та проводити активну стимулюючу роботу на місцях. Важливо проводити заходи з інформування населення про «зелені» тарифи, технології, умови їх використання, програми підтримки тощо. Місцеві органи самоврядування та територіальні громади мають розробляти і реалізовувати програми підтримки приватних електростанцій з використання енергії сонця, вітру чи біомаси шляхом надання їх власникам компенсацій та залучення допомоги європейських фінансових інституцій, наприклад, Європейського Інвестиційного Банку або Європейського Банку Реконструкції та Розвитку. Адже саме в таких практичних діях і заключається європейська інтеграція – у покращенні життя людей в енергетично незалежній державі.

Віталій Мартинюк, керівник міжнародних програм, Центр глобалістики «Стратегія ХХІ» 

спеціально для сайту Главком 

Проект "Розбудова інструментарію Енергетичного союзу через усвідомлення рушійних сил, що впливають на вибір енергоносіїв окремими особами та спільнотами" (ENABLE.ЕU) отримав фінансування в рамках Рамкової програми ЄС з досліджень та інновацій - "Горизонт 2020 " відповідно до Грантової Угоди № 727524.



Аналітична записка


Дослідження


Доповіді та презентації


Статті


Коментарі експертів