Автор: Михайло Гончар, Президент Центру глобалістики "Стратегія XXI"
Російська агресія проти України, яка триває вже 13-й рік і яку ЗМІ продовжують називати «війною в Україні», мала цілий спектр мотивів з російського боку. Вони досі не до кінця вивчені. Одним із цих мотивів було ліквідувати Україну як транзитну країну, зробити її частиною «великої Росії», а потім безповоротно загнати ЄС у російську «газову камеру». Свого часу я приділяв значну увагу цьому питанню в українських та зарубіжних виданнях, а також на різних міжнародних конференціях та форумах, зокрема у Празі, Братиславі, Варшаві, Парижі, Берліні та Брюсселі. Бачу, що настав час освіжити пам'ять деяким, хто хотів би знову посидіти на «струмочках» — газових потоках і грошових потоках від російської «нафтодержави».
Синхронізація спеціальних операцій
У березні 2014 року озброєна диверсійна група під керівництвом полковника ФСБ Ігоря Гіркіна готувалася до операцій на сході України та була перекинута на Донбас у квітні. 12 квітня вона захопила будівлі Національної поліції та Служби безпеки України у Слов'янську. Пізніше, у співпраці з іншими диверсійними групами та незаконними збройними формуваннями, створеними агентами ФСБ та ГРУ, встановила контроль над частиною Донбасу.
Не знаю, чи запозичила Росія «рецепт» ефективної терористичної діяльності у Євгена Месснера, офіцера-білоемігранта, який у своїй книзі «Заколот — ім'я Третьої світової війни» , виданій у Буенос-Айресі в 1960 році, пророчо написав: «Воююча сторона буде на території іншої сторони, створюючи та підтримуючи партизанський рух, ідейно та матеріально, через пропаганду та фінанси підтримуватиме там опозиційні партії, всіляко плекатиме там непокору, саботаж, диверсії та терор, створюючи там повстання». Але очевидно, що саме за такою технологією — диверсійно-терористичною технологією — вона діяла в Україні у 2014 році.
В інтерв'ю російським ЗМІ після від'їзду з Донбасу Гіркін наголошував, що саме дії його угруповань зробили можливим розгортання збройного протистояння в Україні. Цим він дав російській пропаганді перепустку на інтерпретацію подій як «громадянської війни в Україні», що призводить до «самознищення України», «транзитних ризиків» тощо.
У свою чергу, спираючись на ці пропагандистські тези, з квітня по липень 2014 року Росія різко активізувала свою енергетичну дипломатію з метою пришвидшення реалізації проекту газопроводу «Південний потік» у Чорному морі та ініціювання «Північного потоку-2» у Балтійському морі під приводом ненадійності України як транзитної країни для експорту російського газу до Європи через війну в Україні.
Підтвердженням цього став сплеск газово-дипломатичної активності: серія зустрічей керівництва «Газпрому» з керівництвом Європейської комісії, федерального уряду Німеччини, керівників провідних європейських газових компаній, і особливо спеціальні звернення Володимира Путіна до європейських лідерів 10 квітня та 15 травня 2014 року, телефонні розмови з Ангелою Меркель 4 травня та тристоронній дзвінок з Франсуа Олландом та пані Меркель 19 червня, а також заходи керівництва «Газпрому» у ЗМІ. Ось список основних контактів високого рівня того часу мовою офіційних російських заяв; щільність контактів вражає:
– 2 квітня у Брюсселі відбулися робочі зустрічі Голови правління ВАТ «Газпром» Олексія Міллера з європейським комісаром з питань енергетики Гюнтером Еттінгером та міністром закордонних справ Німеччини Франком-Вальтером Штайнмаєром;
– 10 квітня Путін звернувся до лідерів низки іноземних держав, до яких постачається російський газ транзитом через Україну;
– 15 квітня у Страсбурзі відбулася робоча зустріч Голови правління ВАТ «Газпром» Міллера з єврокомісаром з питань енергетики Еттінгером;
– 22 квітня «Газпром» та Австрія відзначили актуальність створення альтернативних маршрутів постачання російського газу до Європи;
– 4 травня відбулася телефонна розмова між Путіним та А. Меркель; продовжилося обговорення кризової ситуації в Україні… Лідери РФ та ФРН також обмінялися думками з питань забезпечення постачання та транзиту російського газу, враховуючи результати багатосторонніх консультацій — Росії, ЄС та України — що відбулися днями у Варшаві з цього питання;
– 15 травня Путін звернувся до лідерів європейських держав щодо постачання та транзиту російського газу через територію України;
– 19 червня відбулася телефонна розмова з А. Меркель та Ф. Олландом. Тривав обмін думками щодо розвитку кризової ситуації в Україні. Також обговорювалися можливі наслідки зриву Києвом переговорів щодо вирішення проблеми боргу за постачання російського газу для економіки та енергетичної безпеки Європи.
Заступник голови правління «Газпрому» та генеральний директор «Газпромекспорту» Олександр Медведєв, який виконував роль корпоративного «міністра закордонних справ», зробив дві показові заяви у квітні та травні. Перша прозвучала в інтерв'ю німецькій газеті Handelsblatt 7 квітня 2014 року: «Щоб уникнути ризиків, пов'язаних з ненадійними транзитерами, «Газпром» разом з європейськими партнерами побудував газопровід «Північний потік» по дну Балтійського моря та планує прокласти «Південний потік» через Чорне море». Друга заява — щодо розширення «Північного потоку» — була зроблена на його зустрічі 22 травня з президентом голландської газової компанії Gasunie Ханом Феннема та відображена в офіційному прес-релізі: «Учасники зустрічі також обговорили питання розвитку європейської газової інфраструктури в контексті підвищення ефективності поставок російського газу європейським споживачам. Зокрема, обговорювалися успішна реалізація та можливості розширення проекту «Північний потік».
3 червня на прес-конференції керівництва «Газпрому» було розповсюджено інформаційні матеріали, зокрема довідку «Експорт та підвищення надійності поставок газу до Європи», у якій зазначалося: «З метою збільшення прямих поставок російського газу споживачам у європейських країнах розглядається можливість будівництва газопроводу «Ямал-Європа-2» та розширення проекту «Північний потік».
Голова «Газпрому» А. Міллер 16 червня на спільній прес-конференції з міністром енергетики РФ зосередив увагу на Україні: «… Механізми державного та економічного управління зруйновані. Загалом, Україна займається самознищенням… Що стосується українських транзитних ризиків. Російська сторона про них говорить вже давно. І саме українські транзитні ризики є причиною будівництва такого газопроводу, як «Північний потік», і будівництва такого газопроводу, як «Південний потік». А якщо говорити про українські транзитні ризики в поточний період часу, то вони існують, і вони значні».
Показово, що вже наступного дня, 17 червня, на магістральному газопроводі Уренгой-Помари-Ужгород у Полтавській області було здійснено диверсію — трубопровід було підірвано. Подібний акт диверсії вже стався на тому ж газопроводі 12 травня в Івано-Франківській області. Вибух збігся за часом із призупиненням поставок газу для потреб України та виходом російської сторони з переговорного процесу за участю Європейської Комісії щодо безпеки поставок природного газу до України та ЄС.
У спеціальному прес-релізі «Газпрому» від 11 липня 2014 року зазначалося: «Рада директорів ВАТ «Газпром» схвалила політику компанії щодо диверсифікації експортних маршрутів та додаткові заходи щодо підвищення надійності поставок газу на європейські ринки. З метою підвищення надійності поставок компанія реалізує проекти будівництва нових експортних газопроводів, що нейтралізують транзитні ризики… Дном Балтійського моря прокладено дві нитки газопроводу «Північний потік»; є можливість розширити цей коридор шляхом додаткового будівництва однієї або двох ниток. Реалізація проекту «Південний потік» йде повними темпами, згідно з графіком…»
Таким чином, терористична діяльність диверсійних груп ФСБ РФ на Донбасі у квітні-липні 2014 року була синхронізована за часом з діяльністю російського політичного керівництва та «Газпрому» в Європі, які на міжнародному рівні поширювали наративи про «кризу в Україні», «громадянську війну» та «самознищення України», створюючи основу для дискредитації її як транзитної країни, одночасно нав’язуючи європейцям проекти обхідних газопроводів у Чорному та Балтійському морях. Саме в цей період прозвучало перше повідомлення про розширення «Північного потоку», відповідний проект якого під назвою «Північний потік-2» був офіційно анонсований у 2015 році на Санкт-Петербурзькому міжнародному економічному форумі.
Політична та дипломатична активність Росії та «Газпрому» у просуванні розширення «Північного потоку» в Європі різко зменшилася після 17 липня 2014 року — знищення російським зенітно-ракетним комплексом «Бук-М1» рейсу MH17 у небі над окупованою частиною Донбасу. Очевидно, що підозра у винності РФ у знищенні цивільного літака створила негативний фон для продовження Кремлем прямого лобіювання проектів обхідних газопроводів. Росія взяла тайм-аут, переключившись на китайський напрямок: лобіювання газопроводу «Сила Сибіру», тоді як тема розширення «Північного потоку» була перенесена на міжкорпоративний рівень тихої роботи з групою європейських компаній для створення «ударного кулака» в Європі, який би дозволив вирішити питання схвалення проекту зсередини ЄС.
Фінансування терористичної діяльності
Ключове значення для з'ясування прихованого механізму розгортання та підтримки диверсійно-терористичної діяльності має аспект фінансування «війни в Україні» газовим лобі. Зрозуміло, що частина коштів на діяльність групи Гіркіна надходила через лінію ФСБ. Але лише частина. Поява у війні проти України імені православного олігарха Костянтина Малофєєва та його компанії Marshal Capital, де Ігор Гіркін працював керівником корпоративної безпеки, вказує на найімовірнішу схему непрямого фінансування гібридного вторгнення Росії за сценарієм «громадянської війни», з метою створення політико-дипломатичних та медійних ілюстрацій «транзитних ризиків через Україну» та «України як ненадійної транзитної ланки».
У загальних рисах це виглядає так:
→ Кремль — В. Путін — доручає Газпрому — А. Міллеру — виконувати пакети робіт з будівництва Південного потоку та Північного потоку-2 в обхід України через систему контрактів із завищеними кошторисами. Водночас ФСБ — А. Бортніков — скеровується на спецоперацію з дестабілізації України, щоб продемонструвати Європі її ненадійність як транзитної ланки →
→ Газпром виділяє завищене фінансування підрядникам «Стройгазмонтаж» — СГМ — А. Ротенберга та «Стройтранснафтогаз» — СТНГ — Г. Тимченка, особам з близького оточення Путіна. Російські експерти неодноразово зазначали, що вартість будівництва одного кілометра газопроводу на території РФ більш ніж удвічі вища за європейські аналоги →
→ СГМ та СТНГ частину коштів, через традиційний механізм виконання фіктивної роботи, спрямовують на наповнення «антитранзитного фонду» для подальшої спецоперації «громадянська війна в Україні», провайдером якого ФСБ, за домовленістю з Кремлем, визначає Маршал Капітал Костянтина Малофєєва →
→ Приватна компанія «Маршал Капітал» фінансує діяльність диверсійно-терористичної групи І. Гіркіна, при цьому Гіркін одночасно є підлеглим К. Малофєєва та офіцером ФСБ РФ.
Видання The Insider у публікації від 27 травня 2014 року зазначало : «Може бути кілька сценаріїв взаємодії між Малофєєвим та адміністрацією [президента РФ — МЗ]. Одним з найімовірніших є пряме використання ресурсів Малофєєва для ведення військових дій без залучення офіційних збройних сил Росії».
Мовою міжнародного права
Насправді, вищезгадані ресурси Малофєєва за своїм походженням були коштами державних компаній, потік яких Кремль таємно спрямовував через приватну компанію, контрольовану ФСБ, для фінансування спецоперації «громадянська війна в Україні».
Женевська конференція з питань тероризму 1987 року у своїй декларації «Женевська декларація з питань тероризму » однозначно визначає як державний тероризм такі дії:
— створення та підтримка збройних загонів найманців з метою знищення суверенітету іншої держави;
— таємні операції розвідувальних або інших державних сил, спрямовані на дестабілізацію або підкорення іншої держави.
І саме це й зробила РФ в Україні навесні 2014 року. Російське таємне вторгнення диверсійно-терористичних груп на український Донбас навесні 2014 року та різке зростання політико-дипломатичної активності РФ та Газпрому в Європі свідчать про те, що «криза в Україні та навколо неї» слугувала, серед іншого, меті обґрунтування необхідності будівництва газопроводів в обхід України, яка нібито була охоплена «громадянською війною», та схилення європейських політиків, насамперед німецьких, до підтримки обхідних проектів. Як бачимо, стосовно Німеччини, Австрії та Франції це блискуче спрацювало і поки що продовжує працювати.
Чому Кремль намагався будь-якою ціною добудувати «Північний потік-2» і зрештою завершити його? Відповідь стає зрозумілою в описаному вище контексті. Путінські потоки покликані розширити фінансові можливості агресивного режиму для проведення підривної діяльності в Європі, яка включає пропаганду, міграційні хвилі, отруєння, вбивства, розширення мережі путінських «переносників» — все так, як описував Ю. Месснер. Тобто німецькі та австрійські бюргери, уряди яких активно підтримують «Північний потік-2», сплачуючи Росії за природний газ, який надходить до ЄС через путінські трубопроводи, фінансуватимуть війну Кремля проти Європи зсередини самої Європи. Це вічний рух путінського режиму.
Доклавши певних зусиль, витративши певні кошти та час на дестабілізацію України, щоб продемонструвати європейцям необхідність компенсації ризиків, Росія побудувала нові трубопроводи «Північний потік-2» та «Турецький потік», які, за планом, мали б щонайменше півстоліття служити годівницею для правителів Кремля, їхнього оточення та європейських посередників. Це вершина мистецтва гібридних технологій, коли Росія веде війну проти Європи за її ж рахунок.
Небезпечні мутації
Чому ця історія з путінськими потоками досі значною мірою актуальна, хоча «Північного потоку» вже немає, і залишилася лише половина його «близнюка»? Зрештою, можна сказати, що ЄС має твердий намір не повертатися до російського газу з 2027 року, і про це нещодавно неодноразово заявляв Брюссель. Однак, в останні роки ми спостерігаємо невдалі спроби ЄС запровадити санкції проти російського ЗПГ і, загалом, російського газу. Пакет санкцій щодо нафти був прийнятий ще у 2022 році, але газового пакету немає. І це показник того, що хтось у Європі мислить інакше, ніж це уявляють у Брюсселі. Найголовніше, що шаблон російських впливових спецоперацій залишається незмінним; модифікується лише його оболонка, адаптуючись до змін обставин. Варто уважніше придивитися до деяких речей.
Якщо до 2022 року «Газпром» та його корпоративне керівництво — Міллер і Медведєв — були головним актором Росії в Брюсселі, то зараз основний вплив здійснюється не через пряме лобіювання, а через європейських гравців ринку. Вони обґрунтовують свою позицію щодо повернення російського газу на ринок ЄС аргументами економічного прагматизму та правовими реаліями: умовами довгострокових контрактів, гарантіями цінової стабільності, необхідністю уникнення арбітражних спорів та міркуваннями енергетичної безпеки. Така форма адвокації набагато менш помітна, але не менш впливова, оскільки спирається на законні інтереси європейських компаній та сектору загалом, а не на офіційні російські структури.
Після 2022 року «Газпром» практично втратив свій офіційний вплив; російські державні структури були виключені з більшості консультацій. «Новатек» став головним корпоративним представником російських інтересів у сфері ЗПГ, тим більше, що формально це приватна компанія. Він намагався безпосередньо співпрацювати з брюссельськими аналітичними центрами через свого заступника голови правління Дениса Соловйова, але ці спроби не дали результатів.
До 2022 року Герхард Шредер був, без перебільшення, найвпливовішим політичним прихильником російського газу в Європі. Він поєднував статус колишнього федерального канцлера, особисті зв'язки з Путіним, керівні посади в Nord Stream AG, Nord Stream 2 AG та «Роснефти», а також мав широкі зв'язки в німецькій політиці та бізнесі. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну його позиція змінилася. Він був фактично ізольований від основного політичного істеблішменту Німеччини, втратив підтримку партії в Соціал-демократичній партії, перестав бути прийнятним співрозмовником для більшості урядових структур ЄС, а його ім'я тепер створює репутаційні ризики, а не додає політичної ваги. Однак це не означає, що він повністю втратив свою вагу.
На мою думку, Маттіас Варніг, колишній офіцер Штазі та давній друг Путіна, сьогодні є впливовішою закулісною фігурою, ніж колишній федеральний канцлер. На відміну від Шредера, він не є публічним політиком, майже не з'являється в ЗМІ та працює переважно через особисті контакти. Він користується давньою довірою Путіна, має багаторічний досвід роботи в російському енергетичному секторі, а водночас має глибокі зв'язки з німецьким корпоративним середовищем та знання внутрішньої роботи великих газових проектів. Водночас його можливості також суттєво обмежені, оскільки він перебуває під санкціями США та Великої Британії, з липня 2023 року більше не очолює Nord Stream 2 AG та не має відкритого доступу до інституцій ЄС.
Якщо до війни мережа впливу значною мірою базувалася на таких постатях, як Шредер, Варніг або окремих колишніх високопосадовців, то зараз центр тяжіння змістився з особистих політичних діячів на корпоративних акторів.
Сьогодні найвпливовішими є великі європейські енергетичні концерни з довгостроковими контрактами на СПГ, галузеві асоціації, такі як Eurogas та Gas Infrastructure Europe, уряди деяких держав, які виступають за послаблення енергетичних обмежень — насамперед Угорщина та Словаччина — та праві та євроскептичні політичні сили, які пропагують ідею повернення до дешевших енергоресурсів.
Тому Шредер і Варніг сьогодні – це радше фігури з недавнього минулого, архітектори старої моделі впливу російського газу, тоді як сучасна мережа набагато менш персоналізована та більше спирається на корпоративні та політичні структури, ніж на окремих людей. Також відбувається зміна поколінь. Лідерка партії «Альтернатива для Німеччини» (AfD) Аліса Вайдель є однією з найвідоміших політичних прихильниць відновлення імпорту російського газу до Німеччини, але її не можна охарактеризувати як ключового організатора чи координатора лобіювання російського газу. З 2022 року Вайдель систематично виступає за відновлення роботи «Північного потоку» та закупівель російського трубопровідного газу, припинення санкційної політики ЄС щодо російських енергоресурсів та повернення до моделі «дешевої енергії для німецької промисловості». Водночас вона підтримувала скорочення військової допомоги Україні.
Вайдель — одне з головних облич партії «Альтернатива для Німеччини», яка послідовно просуває тезу про те, що економічні проблеми Німеччини спричинені відмовою від дешевих російських енергоресурсів. Основні аргументи «Альтернатива для Німеччини»: німецька промисловість втратила конкурентоспроможність, американський ЗПГ дорожчий за російський газ, санкції шкодять передусім Німеччині, а «Північний потік» слід відремонтувати та знову використовувати.
У червні 2026 року партія «Альтернатива для Німеччини» знову виступила на підтримку відновлення «Північного потоку». Один з лідерів партії, Маркус Фронмаєр, відвідав Санкт-Петербурзький міжнародний економічний форум, де зустрівся з головою «Газпрому» А. Міллером та спеціальним представником президента РФ К. Дмитрієвим і закликав до відновлення співпраці в енергетичній сфері. Водночас А. Вайдель продовжує стверджувати: «Секретом успіху бренду «Зроблено в Німеччині» була дешева енергія з Росії. Нам потрібно її повернути». І їй байдуже, що Росія веде геноцидну війну проти сусідньої країни.
У випадку Франції головним центром тяжіння є не парламентські політики, а традиційний зв'язок між TotalEnergies, французькою економічною дипломатією та галузевими енергетичними структурами. Якщо оцінювати вплив на політику щодо російського ЗПГ, то найбільший вплив має керівник TotalEnergies Патрік Пуянне. Він не є політичною фігурою, але його позиція регулярно враховується французьким урядом. Після 2022 року він послідовно заявляв, що TotalEnergies просто виконує чинні контракти, що компанія не інвестує в нові російські проекти, що різкий вихід з проекту Ямал ЗПГ може спричинити правові та ринкові наслідки, і що заборона має бути чітко сформульована, щоб уникнути правової невизначеності. Саме тому багато аналітиків вважають, що найефективніший вплив на політику Франції щодо російського ЗПГ здійснюється через TotalEnergies, а не через партії чи окремих політиків.
Італія сьогодні не є центром проросійського газового лобіювання, як це було за часів покійного Сільвіо Берлусконі. Натомість, вона є центром дискусій щодо енергетичної безпеки. Після 2022 року країна активно диверсифікувала постачання, збільшуючи імпорт з Алжиру, Азербайджану та інших джерел, водночас уряд офіційно підтримував курс ЄС на повне припинення імпорту російського газу до 2027 року. Саме тому основна лінія розмежування в Італії проходить не між прихильниками та противниками Росії, а між тими, хто вважає, що графік відмови від російського газу може бути тимчасово скоригований у разі форс-мажорної енергетичної кризи — цю позицію найяскравіше представляють голова ENI Клаудіо Дескальці та, політично, лідер «Ліги» та віце-прем'єр-міністр Маттео Сальвіні — та тими, хто наполягає на тому, що навіть за складних ринкових умов курс санкцій ЄС не слід переглядати: Джорджія Мелоні, Антоніо Таяні та офіційна позиція уряду.
У країнах Бенілюксу вплив здійснюється через інфраструктуру. До прийняття загальноєвропейської заборони саме бельгійські та голландські СПГ-термінали, трейдери та логістичні оператори забезпечували значну частину імпорту та перевалки російського СПГ. Тому, якщо аналізувати сучасну мережу впливу, слід приділяти більше уваги корпоративним акторам, таким як Fluxys, великим енергетичним трейдерам та операторам терміналів.
У Чеській Республіці ситуація відрізняється від Угорщини чи Словаччини. Немає жодної великої політичної сили, яка б відкрито робила повернення російського газу центральним елементом своєї програми, але є кілька політиків і партій, які прямо чи опосередковано підтримують відновлення імпорту російських енергоресурсів або критикують відмову від їх використання. Томіо Окамура, спікер Палати депутатів чеського парламенту, є найпослідовнішим і найвідвертішим політичним прихильником повернення російських енергоресурсів. Його аргументи полягають у тому, що санкції шкодять Чехії більше, ніж Росії, дешевий російський газ необхідний для промисловості, «ідеологічна» енергетична політика має бути припинена, а імпорт російського газу та нафти допоможе знизити ціни для населення. У квітні 2026 року він прямо заявив, що відновлення імпорту російського газу та нафти допоможе Чехії боротися з високими цінами на енергоносії. Його партія також послідовно виступає проти санкцій проти Росії та військової допомоги Україні.
Цікаво, що політики з партії Окамури інтегровані в ту саму політичну мережу, що й інші європейські євроскептичні сили. Його партія «Свобода і пряма демократія» співпрацює з Аліс Вайдель та AfD у Європейському парламенті. ANO входить до групи «Патріоти Європи» разом з партіями лідерського типу — Віктора Орбана, Марін Ле Пен та іншими ультраправими європейськими силами. Саме через цю мережу питання енергетики, санкцій та відновлення економічних відносин з Росією часто просуваються не як окрема «газова кампанія», а як частина ширшої програми перегляду санкційної політики, зменшення підтримки України та зміцнення економічного суверенітету країн-членів ЄС.
Болгарія є одним із найцікавіших випадків у Європі, оскільки поєднує історично сильні проросійські настрої, важливу роль у транзиті газу та, водночас, поступове включення до політики ЄС щодо відмови від російського газу. До 2022 року Болгарія майже повністю залежала від російського газу, але після припинення поставок "Газпромом" країна переорієнтувалася на азербайджанський газ та СПГ через Грецію. У 2025-2026 роках Софія також підтримувала рішення ЄС щодо поетапного припинення імпорту та транзиту російського газу.
Якщо розглядати Болгарію в ширшому європейському контексті, то вона є одним із потенційних вузлів політичної підтримки пом'якшення політики щодо російських енергоресурсів. Найактивнішими акторами тут є Румен Радев та партія «Відродження», але вони діють у країні, яка водночас залишається інтегрованою в енергетичну політику ЄС та бере участь у розвитку альтернативних маршрутів постачання газу з Греції та Азербайджану. Саме тому Болгарія поки що не стала аналогом Угорщини, де уряд систематично блокує або уповільнює європейські рішення щодо російської енергетики.
Якщо говорити про найвпливовішу політичну фігуру, то це Румен Радєв. Його позиція полягає не у відкритому захисті Газпрому, а в тому, що він регулярно заявляє, що санкції шкодять європейським економікам, Болгарія повинна вести прагматичний діалог з Росією, нормальні економічні відносини мають бути відновлені, коли це можливо, а енергетика не повинна ставати заручником політики. У своїй політичній кампанії 2026 року Радєв також виступав за відновлення економічних зв'язків з Росією, включаючи постачання газу та нафти, що викликало занепокоєння у партнерів ЄС.
Якщо оцінювати найпослідовнішого політичного прихильника російського газу, то це Костадін Костадінов та партія «Відродження». Його партія вимагає відновлення закупівель російського газу, виступає проти санкцій, закликає до відновлення співпраці з «Газпромом», різко критикує імпорт американського ЗПГ та виступає проти REPowerEU.
Сценарій «Надзвичайна ситуація»
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, саботажу «Північного потоку», колапсу поставок газу з РФ до ЄС та припинення транзиту через Україну, Норвегія замінила Росію як основного постачальника природного газу до Європи. Російські ЗМІ цілеспрямовано поширюють наративи про нібито «високий рівень аварійності» норвезьких газових платформ у рамках інформаційно-психологічних операцій Кремля та енергетичної пропаганди. Дискредитація норвезького нафтогазового сектору – це спроба Москви підірвати довіру до нього європейського енергетичного ринку. Пропаганда намагається нав'язати європейцям думку, що без російського газу їхня енергетична система на межі колапсу через «ненадійність» альтернатив. Будь-які повідомлення про «нестабільність» або «аварійність» постачальника, який забезпечує понад 30 відсотків потреб ЄС у газі, також мають на меті спровокувати коливання цін на енергоносії.
Європейські розвідувальні служби, зокрема норвезька PST, неодноразово попереджали про загрозу російських диверсій та саботажу на норвезьких платформах та трубопроводах. Невідомі дрони регулярно фіксуються навколо платформ, а російські дослідницькі судна та підводні човни займаються картографуванням підводної інфраструктури. Поширюючи фейки про «технічний знос та регулярні аварії», російські ЗМІ заздалегідь готують ґрунт для заперечення своєї причетності до актів саботажу, звинувачуючи у всьому «норвезьку недбалість» та «традиційну схильність до аварій».
У разі успішного саботажу, замаскованого під «надзвичайну ситуацію», Росія очікує, що ЄС в умовах зимових холодів та дефіциту газу опиниться у безвихідному становищі та буде змушений повернути російський газ на ринок. Корпоративні структури та низка європейських політиків і партій, включаючи згаданих тут, вимагатимуть його повернення на ринок ЄС заради «стабілізації ситуації», «диверсифікації поставок», «забезпечення енергетичної безпеки» тощо. Як зазначалося на початку статті, дії Росії загалом мають шаблонний характер, але кожного разу вони вдосконалюються по ходу справи. Тому всі ми повинні бути готові до подальших сюрпризів з боку російської «нафтодержави».
Розпочинаючи війну проти України у 2014 році, Путін мислив набагато ширше, ніж просто «ми повертаємо те, що наше». Варто нагадати, що 24 листопада 2016 року під час церемонії нагородження Російського географічного товариства Путін заявив, що «кордони Росії ніде не закінчуються». Це слід пам’ятати, як і історію початку агресії проти України, яка стала втіленням опису майбутньої війни, автором якого є Євген Месснер. І Росія вже веде цю війну в Європі, діючи зсередини Європи, використовуючи енергетичні ресурси та потоки, які вони генерують, для корумпування європейських еліт, проведення дезінформаційних та пропагандистських кампаній, а також здійснення актів саботажу, які з часів Врбєтиць трапляються дедалі частіше в різних країнах ЄС та НАТО. Єдиний спосіб запобігти негативному сценарію для Європи – це допомогти Україні завдати військової поразки Росії та нарешті покласти край «російській загрозі» континенту.