Газовий цугцванг Німеччини. Частина 1

«Без цих хлопців я не можу керувати Німеччиною [1]…»

А.Меркель



Вже багато написано матеріалів на тему Північного потоку-2, тому поглиблення у технічні подробиці цього проекту мабуть було б зайвим. Натомість, його зовнішньополітичні аспекти заслуговують на окремий аналіз, адже вплив проекту на розклад сил провідних політичних гравців на європейській мапі складно переоцінити.

Водночас, перспективи реалізації Північного потоку-2 безпосередньо зачіпають інтереси України – навіть не стільки комерційні, скільки політичні та особливо безпекові. Це пояснюється тим, що на базі газопровідних проектів Північний потік-1,2 сформувався потужний, формально неоформлений альянс «Німеччина-Росія», який порушив баланс сил у Європі й утворив серйозні ризики для безпеки на континенті.

У статті досліджується зв’язок між прийняттям важливих політичних рішень ФРН із комерційними інтересами крупного бізнесу цієї країни та ПАТ «Газпром» (Газпром), які впродовж останніх 15-20 років мали серйозний вплив на європейську архітектуру безпеку. Також надається прогноз щодо перспектив реалізації Північного потоку-2 та пропозиції стосовно залучення України в систему євроатлантичної співпраці на принципово новій основі.
 

З чого все починалося?


Історія про те, як Німеччина саме себе загнала у зовнішньополітичний цугцванг почалася ще у далекому 2005р., коли у присутності канцлера ФРН Г.Шредера та президента РФ В.Путіна була підписана угода про будівництво газопроводу Північний потік. Безпосередньо угода укладена між Газпромом та двома провідними енергетичними компаніями Німеччини – BASF (підрозділ Wintershall) та E.ON. Пізніше до проекту приєдналися голландська Gasunie та французька GdF Suez (згодом ENGIE) [2]. Але, першу «скрипку» у проекті відігравав Газпром, разом зі своїми німецькими партнерами.

Заявлена мета проекту – транспортування 55 млрд. м3/рік російського газу Балтійським морем до Німеччини та інших країн Європи. Фактична мета – позбавлення України доходів від транзиту вказаних обсягів газу за допомогою створення обхідного маршруту та усунення «транзитного запобіжника» від потенційної широкомасштабної агресії РФ проти України.
 

Політика чи економіка?


Економічного сенсу у цьому проекті абсолютно ніякого не було. Українська газотранспортна система (ГТС) вже до часу укладання вказаної угоди понад 30 років забезпечувала надійність поставок російського газу до європейських країн у законтрактованих обсягах й мала значний профіцит потужностей, що становили станом на 2004р. більше 25 млрд. м3/рік [3]. Разом із білоруським маршрутом потужністю до 35 млрд.м3 /рік та газопроводом Блакитний потік у 16 млрд. м3/рік потреби у газопровідних потужностях для транспортування російського газу до Європи повністю забезпечувалися з помітним профіцитом на довгострокову перспективу [4].

Очевидно, що будівництво газогонів з російським газом через Балтійське море, це для Кремля проекти не про комерцію, а про велику стратегічну гру, що почалася ще за часів СРСР у 1970-х роках. Посилення енергетичної залежності європейських країн, насамперед, Німеччини від газу із Західного Сибіру, за планом Москви, повинна була поступову трансформуватися у зменшення ролі США на ключові країни Європи, з одного боку, та збільшення ролі Кремля у європейській політиці, з другого боку.

У 1982р. на таємній нараді в м. Новий Уренгой, голова Держплану СРСР М.Байбаков, зокрема, підкреслив, що у зовнішній політиці, ЦК КПРС, й особисто генеральний секретар Л.Брежнєв, поставив завдання збільшити поставки газу в Західну Європи до 70% від її потреб. Це допоможе СРСР наростити свій вплив й знизити роль США, що перетворить СРСР в світову наддержаву [5]. Однак, за великим рахунком, означений план було провалено із розвалом СРСР.

З приходом у 2000р. до влади в Росії В.Путіна, застаріла енергетична стратегія була піднята із «нафталіну» й почала активно реалізовуватися з метою відновлення гегемонії Москви у нових незалежних країнах, що утворилися на пострадянському просторі. У цьому контексті, Україна розглядається російським керівництвом у якості головного «трофею» на першому етапі шляху з відновлення геополітичної ролі Росії. Вважаю, що саме з цього ракурсу й слід розглядати проекти Північний потік-1,2 та Турецький потік.

Критична залежність РФ від української ГТС (більше ніж на 75%) до початку експлуатації у 2011р. Північного потоку забезпечувала паритет сил між Україною та РФ. Оскільки РФ за своїми ресурсними й військовими можливостями є на порядок потужнішою за Україну, то саме транзитна Газпрому [6] від української ГТС була стримуючим фактором від планів з експансії Кремля не тільки щодо України, але й стосовно інших держав Східної Європи.

Тобто, 8 вересня 2005р. – день, коли Німеччина та РФ запалили «зелений ліхтар» для старту балтійських газопровідних проектів, можна вважати датою початку процесу порушення стратегічного балансу сил в Європі, що у подальшому призвело до тектонічних зрушень у світовій політиці. Мюнхенська промова В. Путіна 10 грудня 2007р., яку багато експертів оцінюють, як «пролог» до нової «холодної війни», стала ознакою стратегічних амбіцій Кремля, що критично підсилилися двома роками раніше у результаті створення альянсу «Німеччина-Росія» у питанні просування проекту Північний потік.

Московські стратеги зрозуміли, що на політичний істеблішмент у Німеччині найбільш ефективно впливати не напряму, а за посередництвом німецького великого бізнесу – надавши йому можливості брати участь у великих проектах, що потребують масштабних поставок ТВД [7], обладнання, проведення будівельно-монтажних робіт та посередницьких послуг на мільярди євро. Водночас, увійшло у практику запровадження Газпромом політичних знижок на газ [8] для країн, що з «розумінням» відносяться до імперських «забаганок» Кремля.

Свою залежність від великого бізнесу пов’язаного з російськими поставками газу відкрито визнала й канцлер Німеччини А.Меркель, коли заявила після наради стосовно долі Північного потоку-2, що «без цих хлопців я не можу керувати Німеччиною» й змінила свою точку зору відносно проекту на діаметрально протилежну  [9].

Найбільш промовистою ознакою топової політичної корупції у Німеччині стало призначення головного лобіста Північного потоку Г.Шредера відразу після закінчення його повноважень у листопаді 2005р., як канцлера ФРН – спочатку головою Наглядової ради компанії-оператора проекту Nord Stream AG, а в 2016р. він очолив Nord Stream-2 [10]. Виконавчим директором цієї компанії є колишній співробітник міністерства безпеки НДР й особистий друг президента РФ В.Путіна М.Варніг [11]. Власне, це визнання того, що невід’ємним супутником проектів з постачання російського газу до ЄС являється ще один специфічний російський «товар», як експорт корупції.

Колишня міністриня закордонних справ Австрії К.Кнайсль теж недаремно старанно витанцьовувала з В.Путіним у 2018р. на власному весіллі [12], адже посаду члена ради директорів НК «Роснефть» заслужити непросто. Робота на цій посаді у дружній компанії з тими ж Г.Шредером та М.Варнігом [13] (усі троє висунуті на посади у лютому 2021р. урядом РФ) буде для неї, напевне, не тільки приємною, але й стане не зайвою підтримкою до її сімейного бюджету.

Наведені приклади являються тільки верхівкою «айсбергу» з ознаками топової корупції у політичних колах країн ЄС. Відносного того, що відбувається у підводній частині «айсбергу» європейського політичного істеблішменту можна лише здогадуватися.
 

Після Бухарестського саміту НАТО у 2008р. Росія вмикає військовий сценарій


Після початку будівництва Північного потоку, Кремль – намацавши «слабкі місця» у провідних європейських столицях й, насамперед, у Берліні – вирішив достатньо жорстко протестувати політичних лідерів на відданість європейським цінностям – у першу чергу щодо забезпечення безпеки та непорушності кордонів на континенті.

Красномовно превалювання комерційних інтересів Берліну з Москвою над питаннями загальноєвропейської безпеки було продемонстровано на саміті НАТО у Бухаресті 2-4 квітня 2008р., коли вирішувалося питання надання Плану щодо членства (ПДЧ) для України та Грузії [14]. У той час, ці країни доволі послідовно, після мирних революцій – 2003 року у Грузії (Революція роз) та 2004р. в Україні (Помаранчева революція), – ставали на демократичний шлях розвитку на базі запровадження євроатлантичних цінностей.

Грузія та Україна у 2008р. не мали військових конфліктів із сусідами, власне, ситуація, щоб зробити рішучий крок до вступу до НАТО була сприятливою. Однак, незважаючи на наполегливість США й багатьох інших країн – членів НАТО, Німеччина за підтримки Франції зайняла надзвичайно жорстку негативну позицію за наполяганням Росії стосовно надання Грузії та Україні ПДЧ. Президент Франції Н.Саркозі відзначив, що «Америка, яка була серед головних прихильників надання Україні ПДЧ, вперше не отримала від НАТО того, чого вона хотіла». Він вказав й на те, «що Росія, яка не є членом НАТО, фактично отримала право вето на прийняття ним нових членів» [15].

За словами французького аналітика Марк-Антуан Ейл-Маззеґа із паризького Центру європейських досліджень «Фундація Роберт Шуман [16]», аргументи Німеччини, яка взяла на себе роль головного опонента, дійсно полягали не стільки в Україні і Грузії, скільки в позиції Росії [17]. На моє переконання, очевидно, що головним фактором, що вплинув на негативний результат Бухарестського саміту для України та Грузії стало переплетення комерційно-політичних російсько-німецьких зав’язків внаслідок реалізації проекту Північний потік. Проте, безумовно, певний дефіцит послідовності української влади в питанні НАТО також не варто ігнорувати, але він не був таким критичним щодо надання ПДЧ.

Усі розмови німецької сторони про необхідність виконання цими країнами «домашнього завдання» слід розцінювати, як лише намагання замаскувати російський вплив на ФРН щодо стратегічних питань європейської безпеки, який здійснюється шляхом фінансового заохочення великого німецького бізнесу брати участь в багатомільярдних спільних енергетичних проектах. Про військову готовність України до вступу до НАТО свідчать також миротворчі операції альянсу за активної участі українських військових, у тому числі, в Іраку, відповідно до Резолюції 1546 Ради Безпеки ООН [18].

Додатковим доказом непереконливості аргументів проти надання ПДЧ Україні та Грузії є приєднання Албанії до НАТО ще у 1999р. [19] – країні, що на той час, помітно відставали у розбудові демократичних інститутів та сфери безпеки порівняно з Україною та Грузією станом на квітень 2008р.

Москвою рішення Бухарестського саміту були сприйняти, як прояв слабкості й відсутність єдності у середині Альянсу, а також дієвість впливу на політику Німеччини, як найбільш впливової країни Європи через посилення її енергетичної залежності від Росії.

Реакція Росії на задоволення НАТО її вимог щодо України та Грузії не забарилася й була абсолютно неочікуваною для Альянсу. Менше ніж через чотири місяці після Бухарестського саміту Росія гідно «оцінила» роботу її ключових партнерів в ЄС із позбавлення Грузії реальних шансів в осяжній перспективі приєднання до НАТО – здійснивши масштабну військову агресію проти цієї суверенної країни у період 7-12 серпня 2008р. ЇЇ наслідком стало не тільки формування на території Грузії незаконних державних утворень під контролем РФ – Південної Осетії та Абхазії, але й отримання керівництвом РФ конкретного сигналу від провідних держав Європи щодо прийнятності у подальшому задовольняти свої імперські амбіції військовим шляхом.

Дана теза ґрунтується на доволі кволій та невиразній реакції ЄС на таку непересічну подію в Європі, як військова агресія проти суверенної держави [20]. Водночас, висновок міжнародної комісії Євросоюзу на чолі з Г.Тальявіні підтриманий Європарламентом, не тільки не передбачав застосування будь яких санкцій по відношенню до країни агресора, але й звинуватив Грузію, що стала жертвою війни, у розв’язанні військових дій на рівних з РФ [21]. Також слід відмітити, що Угода між ЄС та РФ щодо врегулювання військового конфлікту (так званий мирний план Н.Саркозі) [22] передбачала значні поступки на користь РФ й фактично не заперечувала перебування російських військ на території Абхазії та Південної Осетії.

Варто теж нагадати, що напередодні російського вторгнення в Грузію, главою МЗС Німеччини Ф.В. Штайнмаєром був запропонований план з вирішення суперечностей між Тбілісі й самопроголошеною республікою Абхазією. Втім, його положення були настільки далекими від принципів міжнародного права щодо збереження територіальної цілісності Грузії та законних інтересів цієї країни, що виникає обґрунтоване питання, а для чого, взагалі ФРН його ініціювала? Тільки для того, щоб продемонструвати «мирні ініціативи» й підіграти РФ у її планах з перекриття шляху Грузії [23] до членства у НАТО, створивши негативний образ грузинської влади, що не бажає йти на компроміси?
 

Джерело: EnergyClub

>>>Продовження>>>

[1] Вислів канцлера Німеччини А.Меркель після наради з представниками великого німецького бізнесами – лобістами проекту Північний потік-2 – Россия и Европа: отравленные отношения? – Радио свобода, 15.09.2020р., //www.svoboda.org/a/30840047.html
[2] Газопровод "Северный поток" - история проекта – DW, 04.10.2011, //www dw.com
[3] Потужність ГТС на виході 146 млрд. м3 – за даними Оператора ГТС, //tsoua.com/gts-infrastruktura/mozhlyvosti-gts/tochky-ta-potuzhnosti. У 2004р. ГТС транспортувала транзитом до Європи 120 млрд. м3 – дані Міненерговугілля, 08.02.2005 – //mpe.kmu.gov.ua/minugol/control/uk/publish/printable_article?art_id=87444
[4]Докладніше: Українсько-російські взаємовідносини в енергетичній сфері: стан, новітні тенденції розвитку та перспективи – Національна безпека та оборона, 2010, стор. 24-26, //razumkov.org.ua/uploads/journal/ukr/NSD117_2010_ukr.pdf
[5]Зі спогадів заступника об’єднання Укргазпром І.Діяка – Газ был всегда геополитическим оружием Кремля, Голос України, 24.04.2018, //www.golos.com.ua/rus/article/302286
[6] Газпром займає друге місце, після НК «Роснефть», у рейтингу платників податків до Держбюджету РФ. – //www.rbc.ru/economics/15/08/2017/597724fd9a794714c9ac187c
[7] Труби великого діаметру
[8] Російський газ: ціна і політика. Біднішим – дорожче? – Радіо Свобода, 3 липня 2014, //www.radiosvoboda.org/a/25444411.html
[9] Россия и Европа: отравленные отношения? – Радио свобода, 15.09.2020р., //www.svoboda.org/a/30840047.html
[10] Див.: Nord Stream против Nabucco, 16.03.2010, dw.com; Інтернет ресурс компанії Nord Stream-2, //www.nord-stream2.com/
[11] Маттиас Варниг – DW, 21.01.2021, //www dw.com
[12] Кто такая Карин Кнайсль, на свадьбе которой танцевал Путин – DW, 17.08.2018, //www dw.com
[13] Экс-глава МИД Австрии Кнайсль выдвинута в совет директоров "Роснефти", //www.interfax.ru/business/754366
[14] Членство в НАТО: получит ли Украина план действий? – ВВС, 04.04.2018, //www.bbc.com/ukrainian/features-russian-43638473
[15] Бухарестський компроміс. Україну попросили почекати до грудня – Радіо Свобода, 01.05.2008р., //www.radiosvoboda.org/a/1115111.html
[16] У цей час працює в IFRI
[17] Там, само.
[18]United Nations Security Council Resolution 1546 – //www.refworld.org/docid/411340244d.html
[19] North Atlantic Treaty Organization –//www.nato.int/cps/en/natolive/topics_82584.htm
[20] Росія своїми діями в Криму та на Донбасі в 2014р. порушила 5 із 8 пунктів Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 від 14 грудня 1974р., що визначають характеристики агресії. Детальніше див.: Огризко В. – Агресія РФ проти України знищила режим ядерного нерозповсюдження, Укрінформ, //www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2882580-agresia-rf-proti-ukraini-znisila-rezim-adernogo-nerozpovsudzenna-ogrizko.html
[21] 10 років потому: що потрібно знати про п'ятиденну війну Росії та Грузії – DW, 08.08.2018, //www.dw.com
[22] Там само.
[23] Мутный план – Lenta.ru, 22.07.2008, //lenta.ru/articles/2008/07/21/plan/



Аналітична записка


Дослідження


Доповіді та презентації


Статті


Коментарі експертів