Азійські ринки не здатні замінити ринок ЄС. Бюджет війни потребує дедалі більших надходжень. Його наповнення залежить від експорту нафти, нафтопродуктів та природного газу. Саме цей експорт є perpetuum mobile як російської агресії проти України, так і підривної діяльності Росії в Європі зсередини Європи.
Неприйнятне для РФ китайське бажання отримувати газ по внутрішньоросійських цінах стало мотиватором напрацювання Кремлем стратегії повернення на ринок ЄС російської нафти і газу. Розуміючи, що напряму це неможливо, напрацьовуються варіанти гібридних схем, коли російські нафта і газ повернуться на ринок ЄС замаскованими під формально неросійський ресурс.
Показово, що міністерство економічного розвитку РФ було змушено зробити 30-відсоткову знижку в ціні газу для експорту в КНР по газопроводу «Сила Сибіру» на 2025 рік. Таким чином, середня прогнозна ціна експорту газу в Китай, яка закладається в російський бюджет, становитиме 261 $/1000 куб. м, в той час як по європейському ринку вона оцінюється в 340 $/1000 куб. м. Ось такий облом з китайцями!
На сьогодні простежується три варіанти такого повернення Росії до «втраченого раю» у Європі: «угорська нафта» та «азербайджанський газ» для Центральної Європи транзитом через Україну, а також в подальшому «катарська нафта» для Німеччини транзитом через Польщу.
Розглянемо схеми детальніше у воєнній системі координат, яка є єдино можливою для України за обставин триваючої російської агресії. В воєнних умовах для країни, що перебуває під зовнішньою агресією, з-поміж інших завдань, важливо мінімізувати притік надходжень в бюджет агресора. Це означає, що грошовий потік з ринку ЄС до РФ від експорту нафти та газу має бути унеможливлений.
Нафтовий транзит.
Нафта з РФ транспортується по трубопроводу «Дружба» територією Білорусі та України, в основному, до Угорщини та Словаччини, нафтопереробні потужності яких знаходяться у власності угорської MOL Group, а також до Чеської Республіки, де нафтопереробка належить польському Orlen.
Нафтовим санкційним пакетом ЄС було надано виняток трьом країнам Центральної Європи в контексті трубопровідних постачань по південній гілці «Дружби» транзитом через Україну. Традиційно Угорщина отримує найбільші обсяги російської нафти. Беручи до уваги цей факт, а також контроль угорської MOL словацької нафтопереробки та політичну лояльність Будапешта Москві, саме Угорщина була обрана Кремлем для перевірки ефективності гібридного збереження (а в подальшому і розширення) російського трубопровідного експорту нафти в ЄС.
Прес-реліз угорської компанії констатує: «Відповідно до домовленостей MOL Group перейме у власність відповідні обсяги сирої нафти на білорусько-українському кордоні з 9 вересня 2024 року». Таким чином, російська нафта стає угорською, транспортування якої по території України сплачується угорською компанією, а Росія отримує експортну виручку за продану нафту.
На основі даних щомісячного моніторингу фінського Центру досліджень енергетики та атмосфери CREA протягом 8 місяців п.р. і з урахуванням сезонного збільшення обсягів імпорту, можна спрогнозувати загальну виручку за експорт нафти до трьох країн Центральної Європи транзитом через Україну – мінімально $6.6 млрд.
Скільки ж отримає Україна? Згідно укладеного у 2019 році 10-річного договору між операторами нафтотранспортних систем України та РФ – Укртранснафта та Транснефть – українська сторона отримує оплату за транзит щорічно в середньому $165,6 млн.
Таким чином, 1 долар США транзитних надходжень українській стороні принесе майже 39,8 доларів США виручки російській стороні від продажу нафти в три країни на європейському кінці «Дружби» в 2024 році.
Газовий транзит.
З метою повернення на енергетичні ринки Європи, РФ опрацьовує два сценарії:
Сценарій 1. Запуск вцілілої нитки «Північного потоку» потужністю 27,5 млрд. куб. м
Сценарій 2. Продовження постачань газу від «Газпрому» через українську ГТС під виглядом неросійського (азербайджанського) газу.
Для реалізації Сценарію 1 проводиться активна інформаційна кампанія. 5 вересня ц.р. на Східному економічному форумі у м. Владивосток В. Путін зазначив: «Взорвали обе нитки «Северного потока» и одну нитку «Северного потока – 2». Кстати говоря, одна-то существует, она в рабочем состоянии, что мешает тому же правительству Германии кнопку нажать, договориться с нами и включить?... при запуске уцелевшей нитки «Северного потока-2» в Европу тут же бы пошло 27,5 млрд куб. м газа». Виходячи з прогнозу російського Міністерства економічного розвитку щодо ціни в $340 за 1 тис. куб. м для Європи, це становитиме $9,35 млрд. виручки в 2025 році.
Газпром, не виконуючи повною мірою договірні зобовʼязання, сплатить Нафтогазу за послуги з організації транспортування близько 890 млн. дол. США на рік, хоча ця сума мала би становити приблизно $1,4 млрд. В 2024 році українським маршрутом транспортується газ до окремих країн ЄС – Словаччини, Австрії, Чехії та на північ Італії. В період з 1 січня по 13 вересня п.р. в середньому 43.64 млн.м3/добу, або ~16 млрд.м3/рік.
Цей обсяг дає можливість Газпрому отримати експортну виручку в 2024 році в розмірі мінімально $5,4 млрд. при середній експортній ціні 337 $/1000 m³ (дані Міністерства економічного розвитку РФ). Це означає, що за кожний сплачений Україні 1 долар за транспортні послуги (маршрут Суджа – Ужгород газопроводом Уренгой – Помари – Ужгород), Росія отримує майже 6 доларів експортної виручки.
Для розуміння шляхів реалізації Сценарію 2 доцільно звернути увагу на кілька оцінок та важливих подій. Азербайджан маючи довгострокові зобовʼязання по експорту газу згідно діючих контрактів з компаніями з ЄС, Туреччини та Грузії, не має вільних обсягів, щоб замістити на рівні 14,6 млрд. куб.м. російського газу, що постачався на ринок ЄС у 2023 р. територією України. Так чи інакше мова йде про те, що SOCAR просто використає вільний ресурс газу від Газпрому для постачання в Європу за агентською угодою та за певним схематозом, який вже описувався раніше в публікації на шпальтах ДТ. На російсько-українському кордоні російський газ стане формально азербайджанським, подібно тому як стала угорською російська нафта.
Як відомо, ще під час зустрічі премʼєр-міністра Словаччини Р. Фіцо з президентом Азербайджану І. Алієвим в Баку 7 травня, на спільній прес-конференції було заявлено про плани Азербайджану транспортувати в ЄС 20 млрд. кубометрів газу до кінця 2027 р. та плани Словаччини про закупівлю цих 20 мільярдів кубів». Важливо зауважити, що Словаччина споживає менше 4,5 млрд. куб. м на рік.
Показово, що І. Алієв і 20 липня ц.р. під час участі у 2-му Глобальному медіафорумі в м. Шуша, і 6 вересня під час Міжнародного форуму у Çernobbio (Італія) твердить про те, що «до нас зверталися російські, українські та європейські інституції щодо продовження транзиту газу територією України…»
Ці твердження І. Алієва про нібито звернення до Азербайджану з боку ЄС та України не мають офіційного підтвердження з боку Києва та Брюсселя. Президент України В. Зеленський лише відзначив 3 липня, що в Україні вивчають різні варіанти використання газопроводів після завершення дії договору з російським Газпромом наприкінці 2024 року.
Таким чином, президент Азербайджану та прем’єр-міністр Словаччини виконують роль лобістів російського газу для поверення його на ринок ЄС в якомога більших обсягах. В середовищі українського тіньового енергобізнесу сформована вертикаль впливу, яка має виконати формально європейське замовлення щодо збереження транзиту енергоресурсів через Україну. Віддзеркаленням цього є візит наприкінці серпня очільника Нафтогазу О. Чернишова до Словаччини і його прийняття прем’єром Р. Фіцо. Фактично ж цією вертикаллю заправляють з Москви, смикаючи ту чи іншу маріонеткову фігуру. Показово, що невдовзі після зустрічі з емісаром з Києва, Фіцо знову заговорив про українських «фашистів» і «нацистів» під час відвідин музею Голокосту в словацькому містечку Середь.
Довідково: Безпрецедентна за масованістю, комбінована атака рашистів 26 серпня (109 «Шахедів», 127 крилатих та балістичних ракет Х-101, Х-59/69, Х-22, Калібр, KN-23, Iскандер-M) на українську електроенергетичну та газотранспортну інфраструктуру коштувала їй оціночно $1,26 млрд.
Російські аналітики, наближені до Кремля відверті в оцінці експерименту з «угорською» нафтою: «… эта нефтяная история вполне может стать моделью и для газа. Европейские газовые компании будут покупать газ не на границе Украины и Словакии, а на границе России и Украины, в районе знаменитой газоизмерительной станции "Суджа", и газ будет становиться европейским». Різні джерела в Москві не приховують того, що для РФ найкращим варіантом було би підписання угоди між Газпромекспортом та «уповноваженою ЄС компанією з однієї з країн Європи», яка купувала би газ на російсько-українському кордоні і сплачували би транзитні послуги Оператору газотранспортної системи України.
«Катарська» нафта для Німеччини
Компанії Rosneft Deutschland GmbH і RN Refining & Marketing GmbH є «доньками» провідної російської державної нафтової компанії НК «Роснефть» і спільно здійснювали експансію на німецькому ринку нафтопродуктів до 16 вересня 2022 р. - дати передачі їх під зовнішнє управління німецького енергетичного регулятора Bundesnetzagentur.
Rosneft Deutschland GmbH відповідає за постачання значної частки сирої нафти на нафтопереробні заводи PCK Raffinerie (Шведт), MiRO (Карлсруе), Bayernoil (Фогбург), а також за збут нафтопродуктів з цих підприємств на німецькому ринку та в інших країнах.
Після початку зовнішнього управління компаніями Rosneft Deutschland GmbH і RN Refining & Marketing GmbH, материнська НК «Роснефть» намагалася оскаржити в судовому порядку неправомірність запровадження зовнішнього управління, а згодом продати вказані активи, сукупна вартість яких оцінюється в приблизно $7 млрд.
2 вересня 2024 р. німецьке міністерство економіки і захисту клімату опублікувало інформацію про продовження терміну зовнішнього управління до 10 березня 2025 р. При цьому повідомляється, що «Роснефть» відмовилася від судових позовів щодо неправомірності запровадження зовнішнього управління. Натомість німецький уряд підтримує зусилля «Роснефть» знайти покупця для її німецьких активів та здійснити відповідну угоду купівлі-продажу до кінця 2024 р., хоча ще донедавна розглядалась опція націоналізації, подібно тому як це було зроблено з газпромівським активом Gazprom Germania. Важливо зазначити, що НК «Роснефть» вдалося домовитися про опцію продажу третій стороні, зокрема, йдеться про пріоритетність пошуку майбутнього акціонера поза межами ЄС і мінімально чутливого до міжнародних санкцій проти російського нафтового сектору.
Потенційним покупцем може виступити катарський суверенний фонд Qatar Investment Authority (QIA), який володіє 18,53% акцій «Роснефть» із 2016 р. В складі ради директорів НК «Роснефть» з 2023 року три з 11 членів є представниками Катару. Показово, що очолює раду екс-міністр енергетики Катару Мохамед Бін Салех аль-Сада.
Катар з 2019 року припинив свою участь в ОПЕК, є незалежним гравцем на глобальному нафтовому ринку. У випадку отримання контролю над Rosneft Deutschland GmbH і RN Refining & Marketing GmbH, формально постачальником нафти на НПЗ Німеччини може стати QatarEnergy. Насправді, постачання з Перської затоки в Німеччину здійснюватись не будуть, а за агентською угодою нафта НК «Роснефть» буде постачатись в якості катарської транзитом через Польщу, використовуючи північну гілку нафтопроводу «Дружба». Доречно нагадати, що НПЗ в Шведті отримує з 2023 року казахстанську нафту по «Дружбі», яка хоча й має назву Kazakhstan Export Blend Crude Oil (KEBCO), проте за своїми характеристиками є тотожною російській Urals. Тобто, стверджувати однозначно, що в поставках до німецького НПЗ немає російської нафти неможливо, це не може бути верифіковано.
Чинник угоди про асоціацію.
Угода про асоціацію Україна – ЄС (далі – УA) має пряме відношення до торгівлі, транспортування/транзиту енергетичних товарів. Євросоюз та країни-члени є сторонами Угоди. Розділ IV «Торгівля і питання, пов’язані з торгівлею енергоносіями» містить спеціальну Главу 11 «Питання, пов’язані з торгівлею енергоносіями». В ній зазначено, що «Сторони вживають заходів, необхідних для спрощення транзиту відповідно до принципу свободи транзиту...» (ст. 272), однак в той же час вказано: «Сторона не повинна нести відповідальності за переривання або скорочення постачання ..., якщо Сторона не має можливості постачати енергетичні товари внаслідок дій, пов’язаних з третьою країною». (ст.276, п. 3). В даному випадку, такою дією є агресія третьої сторони – Росії – проти однієї зі сторін УА – України. Також Статття 472 (пункт «с») «Заходи, пов’язані з суттєвими інтересами безпеки», дозволяє Сторонам вживати «будь-яких заходів, які вона вважає необхідними для забезпечення власної безпеки, ... під час війни або серйозного міжнародного напруження, яке становить загрозу війни, або для виконання взятих на себе зобов’язань з підтримання миру та міжнародної безпеки».
Безпідставно вважається, що продовження транзиту газу через ГТС України після завершення дії чинного договору між Газпромом та Нафтогазом стане гарантією від ударів по газовій інфраструктурі України. Це не так. Росія завдавала ударів по газокомпресорних станціях на заході України 22 та 29 березня, а також 26 серпня 2024 року, коли уражалась надземна інфраструктура зберігання та транспортування газу, хоча Оператор ГТС України транзитує російський газ згідно чинного договору. Також ЗСУ утримувались від атак по газовій інфраструктурі «Газпрому» в глибині території РФ.
Таким чином, за обставин зовнішньої агресії, Україна не зобов’язана будь-що забезпечувати транзит нафти та газу з Росії до окремих країн ЄС, особливо беручи до уваги, що як Угорщина, так і Словаччина та Австрія мають технічні можливості диверсифікації постачання енергетичних ресурсів. Позитивними прикладами є Чеська Республіка та Польща, а також польський концерн Orlen, які удосконалили та/або створили додаткові можливості з повної відмови від імпорту й переробки російської нафти. Польща також припинила імпорт російського газу.
Минуло більше 2-х років після застосування «тимчасового» вилучення постачань нафти «Південною «Дружбою» з санкційного списку. Але Угорщина та Словаччина нещодавно оголосили щодо продовження імпорту нафти по «Дружбі». Було достатньо часу та наявних можливостей щоб замінити нафту з РФ та маршрут імпорту.
З огляду на наведене вище, Європейській Комісії було би варто запропонувати Раді ЄС внести зміни до Регламенту 2022/879 від 3 червня 2022 р. та відмінити п. 3 (d) (Article 3m) щодо дозволу на імпорт нафти з РФ по нафтопроводу з встановленням перехідного періоду – до 1 січня 2025 року.
Російський газ ніколи не перебував у санкційних пакетах ЄС офіційно. Проте ЄС ухвалив рішення щоб якнайшвидше замінити і припинити залежність від усього російського викопного палива, включаючи газ. 18 травня 2022 було представлено план REPowerEU який містить заходи як цього досягти, але не містить чітких термінів коли в ЄС не буде російського газу і нафти. В ЄС наявні тенденції збільшення імпорту LNG з РФ та продовження імпорту трубопровідного газу в країни Центральної Європи.
Також Єврокомісія мала би підготувати і внести до Ради ЄС рішення з визначенням терміну заміни викопного палива з РФ та заборони/обмеження LNG і трубопровідних постачань газу походженням з РФ або які експортуються з РФ по всіх можливих маршрутах транспортування.
Насамкінець. Колишній міністр економіки Словаччини Карел Гірман констатує у себе на сторінці в фейсбуці: «Ми все ще платимо Путіну величезні гроші за його сировину, якими він потім фінансує свої ракети та дрони, щоб бомбардувати Україну». Можна хіба що продовжити в розвиток тези Гірмана, що в Україні є ті, хто готовий посприяти аби і далі Путін мав кошти на війну – важливо лиш отримати свою дещицю з того, прикрившись фіговим листком фальшивої турботи про енергетичну безпеку, а фактично сприяючи путінській стратегії обходу західних санкцій та повернення на ринок ЄС.
Останнє, що варто нагадати, це наближення дати 26 вересня – 2-ї річниці підриву «Північних потоків». Чекайте нової порції «доказів» причетності «української сторони». Це робиться неспроста німецькою стороною, оскільки в Берліні проросійське лоббі активно працює над набором аргументів для виправдання корекції політики канцлера Шольца щодо Росії, яка їм вбачається у відновленні закупівель російського газу. А тому Україна має отримати тавро виконавця диверсії.
Скорочена версія статті опублікована на сайті "Дзеркало тижня"
Автори: Михайло Гончар, Оксана Іщук, Ігор Стукаленко, Андрій Чубик