Автор: Тантелі Ратувухері
В цілому потрібно розглядати, принаймні, чотири основних компоненти цього процесу:
- Безпосереднє звільнення територій з виведенням іноземних військ та найманців.
- Репарації – отримання відшкодування та компенсації з боку агресора за збитки від окупації, експропріацій та війни.
- Реінтеграція – відновлення життєздатності цих території, реконструкція та подальший розвиток, а також повноцінне їх вбудовування до системних процесів України.
- Розробка міжнародного механізму, нового порядку який не дозволить рецидивів у майбутньому, насамперед, у Азово-Чорноморському регіоні, а також по всьому периметру державних кордонів України.
Безпосереднє звільнення території з виведенням іноземних військ та найманців з окупованих території
Цей процес в основному розглядається зараз у рамках переговорного процесу Мінського та Нормандського формату, та постає як процес «реверсної мілітаризації», тобто відвід російських та інших збройних формувань і введення Збройних сил України та інших силових структур держави. Наразі виключається сценарій військового шляху повернення окупованих територій.
Ці переговори переважно мають вигляд торгу де Україна мусить виторгувати частину своєї території шляхом виконання російських вимог. Він розглядається переважно як переговори між Україною та Росією, і таким чином виключає пряму участь цивільного населення до вирішення своєї долі, принаймні на початковому етапі. Мінські домовленості дають їм тільки право вибирати українські органи самоврядування наприкінці всього процесу врегулювання.
Таким чином, наразі, мова, по суті, не йде про повноцінний захист чи реалізацію прав людини на цих територіях. Ніхто не наполягає на безумовну реалізацію цих прав, формально відсилаючи на позиції Росії. Насправді ж треба визнати що тиск на Росію у цьому напрямі дуже невиразний та слабкий – і ця політика у майбутньому може стати привидом для недовіри до української влади з боку населення. До речі, те саме можна казати щодо прав кримських татар у Криму.
Скоріш за всі, цей процес буде мати більше шансів якщо він буде відбуватися в рамках політики демілітаризації. Україні слід відмовитися від торгів які полягають в тому щоб домагатися відвід військ та збройних формувань в обмін на поступки у питаннях своєї суверенної території, і натомість вимагати безумовну демілітаризацію та повного звільнення окупованих територій від зброї.
Репарація – отримання репарації та компенсації з боку агресора за збитки та задіяні шкоди від окупації, експропріації та війни на цих територіях.
Зараз більшість дискусії з цього приводу зосереджені перш за все на питаннях матеріальної компенсації, що обчислюються в грошовому вимірі. Зазначимо, що більшість розмов щодо репарації ґрунтуються переважно на експертній оцінці того, скільки ті чи інші суб’єкти та країна втратили у цій війни.
Між іншим основне питання постає – хто буде легітимізувати право на вимоги, хто має право висувати вимоги, яким чином ці вимоги легалізуються, хто приймає остаточне рішення щодо параметрів вимоги, і хто буде легально та авторитетно і як забезпечувати виконання рішення щодо репарацій.
Скоріш за все, Україна має розглядати питання створення міжнародного трибуналу (Ad Hoc Tribunal) з Донбасу та Криму на зразок Нюрнберзького процесу, трибуналу щодо Мілошевича чи інших. Такий трибунал буде тією інстанцією, що має розглядати скарги та спори щодо окупованих територій та приймати рішення щодо наслідків, репарацій та інших правових дій. Більш того, насправді такий трибунал може служити тим «планом Б» у вирішення конфлікту. Мова йде про вирішення конфлікту в правовій площині, площині міжнародного права, а не в нинішньому форматі – військово-політичному, який залишає широкий простір для маніпуляцій, спекуляцій та довільних інтерпретацій. Певна річ, що такий крок має передбачити російський спротив у Раді Безпеки ООН.
До речі, ані Рада Безпеки ООН, ані Мінські перемовини, ані Нормандський Формат, ані інша міжнародна платформа, ані західні санкції не дають таке однозначне правове обґрунтування та виправдання. Це, зокрема, дозволяє Росії ухилятися від відповідальності та від виконання рішень та домовленостей.
Реінтеграція – відновлення життєздатності цих територій, реконструкція та подальший розвиток, а також повноцінне їх повернення до українських реалій
Слід визнати що, відхід цих територій під ефективний контроль Росії став можливим, не в останню чергу тому, що вони були найслабшими ланками соціально-політичної системи Україні. Повноцінна реінтеграція цих територій можлива тільки за умов докорінного перегляду політики щодо них, яка проводилась раніше. Іншими словами, дієве вирішення проблеми Донбасу практично неможливо без представлення реального плану, реальної стратегії оновлення та подальшого розвитку цієї території.
Створення Фонду з пост-конфліктної реконструкції Донбасу може стати ключовим елементом вирішення даного питання. Фонд має вирішувати не тільки питання мобілізації фінансових ресурсів, але й питання їх використання, більше того, організації роботи з розробки планів та стратегії відновлення території. Таким чином, Фонд має працювати вже на час підготовки до звільнення території, не чекаючи на завершення фази демілітаризації чи деокупації.
Принаймні, частка репараційних коштів від Росії має йти на поповнення цього Фонду. Також до роботи з Фондом мають долучатися міжнародна спільнота та приватні інвестори, через донорську допомогу та інвестиції.
Розробка та прийняття міжнародного та глобального договору що встановлює нові правила відносин, новий порядок на цих теренах після врегулювання конфлікту
Такий порядок та міжнародні договори потрібні для запобігання повторення ситуації у майбутньому. По суті, мова йде про міжнародний порядок у Азово-Чорноморському регіоні, а також у прикордонних зонах України. Це може бути щось на зразок договорів з роззброєння в Європі після Другої Світової Війни.
Слід зазначити, що протягом останніх років, паралельно з територіальним конфліктом на Донбасі з’явилися і територіальні питання на західних кордонах Україні. Слід також зазначити, що Європейська система безпеки була и залишилась біполярною. І намагання вирішити безпекові проблеми односторонньо залишить їх невирішеними.
На сьогодні, Будапештський Меморандум є чи не єдиним документом, що забезпечує суверенітет та територіальну цілісність Україні. Зараз Україна намагається забезпечити недоторканність за рахунок членства в ЄС та НАТО. Намагання України, однак, натикається на те що ці організації самі мають адаптуватися до того щоб прийняти її до своїх лав у нинішньому становище.
Підхід
Деякі пропоновані політики управління та використання репараційних коштів містять великий корупційний ризик: розподіл коштів тут залежить від політики, а не від початкової вимоги від постраждалих до відповідача.
Слід дуже чітко та конкретно визначити предмети та суб’єкти компенсації та репарації, а також реальну оцінку вартості пошкоджень та збитків для кожного випадку. Занадто широке чи абстрактне визначення прирікає всю стратегію та політику на невдачу. Іншими словами треба визначити за які об’єкти, втрати та пошкодження, для кого та від кого вимагається репарація. Мова мусить йти не просто про вимоги до держави Росія, а про різні суб’єкти, різні репараційні вимоги, різні якості та різні відповідальності та вигодонабувачів. У даному випадку, ідеологія репарацій дещо схожа на ідеологію санкцій.
Для успіху судової справи, Україна має чітко представляти претензії від кого, за яку справу, за які скарги, якомога точніше до кого, в якому обсязі. Такий підхід зокрема, дозволить уникати зловживання при використання коштів репарації, а також забезпечити більшу обґрунтованість претензії до Російської Федерації.
У зв’язку з цим, претензії на відшкодовування та репарації мають представлять вигодонабувачі та потерпілі з боку України – конкретні підприємства, конкретні люди, конкретні бізнеси, конкретні органи самоврядування, тощо. Україна ж як держава вже йде до суду с цим списком скарг.